Без назви

Так, поки що цей текст без назви. Ну тому, що це ще не публікація, а тільки анонс. Але тема визначена приблизно так:

І зараз про це вже по порядку.

Прочитав такий от пост у Фейсбуці:

Виникла думка все ж підсумувати деякі аспекти проблеми конкурсів на посади директорів. Адже факт залишається фактом — у більшості випадків ці конкурси є звичайним ритуалом, інструментом, через який призначають уже заздалегідь визначеного переможця. Це підтверджується, зокрема, й кількістю учасників на етапі відбору, бо мало хто хоче брати участь у своєрідній виставі — ще й у ролі масовки.
То це проблема самої процедури чи лише віддзеркалення нашого досі ще феодального суспільного устрою? Адже погодьтеся — система освіти не може існувати відірвано від усього, що відбувається навколо. Освітня система вбирає в себе ті самі проблеми, які характерні й для інших сфер суспільного життя. На цьому, власне, можна було б і поставити крапку. Але спробую все ж акцентувати увагу на самій процедурі конкурсу та розглянути, чи можемо ми теоретично щось змінити.
У ідеальному середовищі, де всі зацікавлені в покращенні якості освіти, процедура конкурсу виглядає цілком прийнятною. Але є кілька "але".
Найбільше з них стосується перспективного плану розвитку закладу загальної середньої освіти освіти. Щоб не бути голослівним звернуся до джерел. Достатньо скористатися пошуковиком і у різних Положеннях про проведення конкурсу на посаду директора закладу загальної середньої освіти вказано, що конкурсний відбір переможця конкурсу здійснюється за результатами:
- перевірки знання законодавства у сфері загальної середньої освіти, зокрема Законів України «Про освіту», «Про повну загальну середню освіту» та інших нормативно-правових актів у сфері загальної середньої освіти;
- перевірки професійних компетентностей шляхом письмового виконання ситуаційних завдань;
- публічної та відкритої презентації державною мовою перспективного плану розвитку закладу загальної середньої освіти, а також надання відповідей на запитання членів конкурсної комісії в межах змісту конкурсного випробування.
Дуже часто кандидати змушені презентувати свої бачення без опертя на перспективний план громади чи регіону — часто тому, що такого плану просто не існує. Це дозволяє формувати ситуативні, короткострокові вектори розвитку, які вже завтра можуть бути змінені. У своїх програмах кандидати зазвичай пишуть про розвиток матеріально-технічної бази закладу. Проте, якщо врахувати, що весь матеріальний ресурс перебуває в руках засновника, то реалізація таких планів майже не залежить від потенційного переможця. Відтак, перспективний план у нинішньому вигляді — це радше символічний документ, необхідний для проходження конкурсу, а далі його можна "вішати на цвяшок" у якому-небудь кабінеті.
1. Немає довіри до організатора конкурсу, а тому часто маємо лише одного кандидата — і той не з самого закладу. В освітньому середовищі всі всіх знають. І навіть у доволі великих містах новини поширюються швидко. Якщо, наприклад, від «замовника» хтось зателефонував одному з потенційних кандидатів і «порекомендував» зняти свою кандидатуру, бо переможе інший — про це дуже скоро знатимуть усі, хто хоч трохи цікавиться темою. У результаті людина, яка цінує свою професійну репутацію і розуміє, що після умовної перемоги справжні проблеми тільки почнуться, просто махне на це рукою й займеться чимось іншим.
2. Навіть за наявності прозорої процедури, ми стикаємось із розбалансованою системою управління освітою: реальні повноваження директора, його відповідальність і автономія — речі дуже різні. Наприклад, чи може керівник закладу не брати участі в якомусь заході, якщо засновник «рекомендує» направити учнів на стажування в органи місцевого самоврядування під час навчального процесу? Чи обирає директор підрядника для виконання ремонтних робіт? Чи вирішує, хто й чим годуватиме дітей? Бага-то «чи» — але відповідальність за все це несе саме директор. І при цьому він часто навіть не має для цього відповідної освіти. У вимогах до керівника закладу зазначено педагогічний досвід, але нічого не сказано про, скажімо, будівельний чи управлінський.
3. Чи варто взагалі покладати відповідальність на керівників шкіл за непрофільні обов’язки? В інтернеті часто можна побачити, як у Рівному місцевий чиновник обходить школи й оцінює роботу директорів. Ідеться не про якість навчального процесу, підручники, забезпечення технікою чи інтернетом, не про кадри. Йдеться про стіни. Для нього якість освіти — це ремонт. А директор — завгосп. Але так не має бути. І так не є.
Насправді не має значення, яка операційна, яке обладнання й інструменти, якщо немає висококваліфікованого хірурга. Проте підміна понять комусь вигідна. І тому під подібними інспекціями чиновників — шалена кількість коментарів, які ідеально ілюструють латинський вислів panem et circenses — «хліба і видовищ».
Отже, проблема — не в процедурі конкурсу як такій, а у відсутності попиту з боку замовника на професійного керівника закладу. Замовнику потрібна людина лояльна, яка мовчатиме і «не виноситиме сміття з хати». А іноді — ще й вирішуватиме «певні фінансові питання». Бо для деяких управлінців освіта — це ресурс: фінансовий, виборчий, іноді спосіб самоствердження.
Шлях виходу з цієї пастки — складний, особливо в нинішній час. Але ми повинні шукати можливості змін (навіть в умовах складного часу):
1. Автономія шкіл — адміністративна, фінансова, академічна.
2. Збалансування відповідальності та повноважень.
3. Зовнішнє громадське управління — через наглядові або піклувальні ради, які мають реальний вплив, а не лише декоративний статус.
4. Оцінювання не за кількістю пофарбованих лавочок, а за якістю освітнього процесу.
5. Освітнє лідерство як спеціалізація — управлінець має мати не тільки педагогічну, а й управлінську підготовку.
Необхідно упроваджувати досвід громадського управління освітою — через піклувальні ради з реальними повноваженнями.
В цілому, мої міркування викристалізувалися навколо кількох головних тез:
- Конкурс як ритуал, а не інструмент відбору.
- Відсутність реальних управлінських повноважень.
- Проблема абсолютної відсутності стратегічного / перспективного планування розвитку освіти.
- Ключова проблема — попит на лояльність, а не професійність.

Ну а при ньому посилання ще на один, що його треба (чи можна) розглядати як вступ чи передмову:

Конкурси на посади директорів шкіл сьогодні нагадують виставу, режисерам якої абсолютно байдуже, що подумає глядач. Сама процедура є бутафорською, адже результат відомий заздалегідь. Проте вона слугує зручним прикриттям для зняття відповідальності з тих, у чиїх кабінетах насправді вирішується, хто отримає посаду.
Усе це викликає відразу до учасників процесу, хоча водночас виникає розуміння: без зміни влади, здатної зруйнувати цей феодалізм, альтернатив не існує.
І тут постає питання: чи має конкурс як інструмент узагалі існувати? Чи, можливо, варто перейти до моделі персональної відповідальності засновника, який сам призначає керівників відповідно до власного світогляду та рівня розвитку?

І я кажу авторці в тому форумі: текст треба оформити... Вона над цим думає, а я вирішив допомогти їй побачити цю перспективу.